Манифестирующий генератор

Х

Х

Х

24 февраля 22 года, Мариуполь, микрорайон Черемушки.

Этим утром мы собирались на работу и в школу, пили кофе на кухне, было около 7 или 8 часов утра. С этого момента началась война для нас. Я смотрела на чашку с кофе, и вдруг кофе в чашке выгнулся пузырем наружу. Я еще не успела удивиться, как по дому прошла сильная дрожь, дом вздрогнул, и почти одновременно с этим до нас донесся тупой тяжелый звук - бумммм. Как будто земля превратилась в гигантский церковный колокол и какой-то великан ударил в него.
Было не страшно, просто непонятно - что это, кто это, что стряслось? Не то, чтобы мы не следим за новостями, но поверить в то, что нас бомбят, было психологически сложно.

Позднее мы узнали, что это россияне бомбили аэропорт за городом, который от нашего дома километрах в 3-4, и при этой бомбежке погиб мужчина в бывшем колхозе Шлях Ильича. Его привезли в больницу к моей сестре, он прожил еще 2 часа, но спасти не удалось. Про него интересно рассказали: он жил на микрорайоне Восточном, этот район начали обстреливать первым, в 4 часа утра. Тогда семья этого человека села в машину и поехала спасаться на другой конец города, который смотрит в сторону Бердянска. Приехали, выходят из авто, и тут авианалет, осколки...от смерти здесь не сбежишь.

Созвонились с папой и мамой. Папа был на своей работе в частной клинике и посмеивался над всеобщей суетой. Кажется, он не воспринимает всерьез происходящее, шутит и смеется. Папа учился в Москве и очень любит Россию. До него еще не дошло, что она идет нас убивать. А я не могу выдавить из себя эту жестокую истину.

Мама прагматичнее. Она не рефлексирует. Она бегает по магазинам с толпой других тетенек ее лет и азартно скупает продукты длительного хранения. Банки с кукурузой, огурцами, оливками, тунцом, лососем, тушенкой. Этот азарт тоже лекарство от страха, как и непонимание. Я снова молчу и киваю.

По привычке еще пытаюсь смотреть ютюб, с роликами разных умных людей типа Каца о том, что война невыгодна Путину. Я пытаюсь в это поверить. Но не верю. Война уже здесь, за моим окном, пока кто-то пытается рассуждать о ее экономической целесообразности, она просто гремит, просто убивает.

Самая популярная комната в доме сейчас ванная. И дело не в гигиене. Здесь прямая вентилляционная шахта, выходящая на крышу. Отсюда очень хорошо слышно, где идут бои, какой район города обстреливают россияне. Неожиданно для себя я обнаружила, что почти все звуки, которые я угадываю, совпадают с тем направлением, что потом пишут в городском чате. Война - лекарство от топографического кретинизма, но я бы предпочла так не лечиться.

«Чутно крик в Рамі, великий плач і скарга, Рахіль плаче по дітях своїх і не може потішитись, бо їх немає».
(Єв. Матв. 2, 18)

З’явилося новеє світло в світі,

У Віфлеємі, в тихому селі,
І засвітилася у темному блакиті
Нова зоря, щоб і старі, й малі
Дорогу звали до свого месії,
Малого сива вбогої Марії.
Пішли усі поклон йому віддати –

Волхви, царі і вбогі пастухи,
Втішалася обрана богом мати,
Сповнялась материнської пихи,
Святої гордості, що кожна мати має,
Як на руках своє дитя тримає,
Бо кожній матері дитя її месія,
Давно сподівана і справджена надія.
О матері! щасливі тричі ви,

Коли про вашу любую дитину
Не дбають ні царі, ні мудрії волхви,
Коли нова зоря очей не вабить сину,
Тоді не треба кидати господи
І йти на безвість у далекий край,
Щоб рятувать від лютої пригоди
Свою дитину, свій єдиний рай,
Так, як Марія сина рятувала,
Свій скарб єдиний, скарб той світовий,
Що сила темная на страту роковала,
Бажаючи вгасить вогонь новий.
Вночі зібралася мала родина

І подалась в пустиню крадькома,
В пустиню їх зоря провадила сама,
Оберігала їх сторожа янголина,
Безлюднії шляхи пісковаті біліли,
По них вигнанці йшли замислені, самі,
Як мрії, крила янголів летіли,
А винокол був схований у тьмі…
Шука месію Ірод в Палестині,

І ллється кров, як навесні вода,
Так падає дитина по дитині,
Як з дерева роса тремтячая спада.
Скрізь голосіння, плач і крик великий,
Риданням Іудея пойнялась,
В Шеолі темному озвався гомін дикий,
І давняя Рахіль із гроба підвелась,
По дітях страчених вона ридає,
Марою білою до трупів припадає,
Прокляття, скарги, мов пожежі дим,
Знялись до неба. Вчув їх Елогім
І посланця свого послав він до Рахілі.
Із неба злинув Серафим зорею,
Наметом засіяли крила білі,
Як, потішаючи, схилився він над нею.
Серафим:

Вгамуйся, бідна мати, не ридай!
Нехай тобі сіяє так надія,
Як та зоря нова. Рахіль, вгадай:
«З Єгипту має вам прийти месія».
Радій, Рахіль, Ізраїль оживе,
Месія дасть йому життя нове!
Рахіль:

Радіти, кажеш ти? мені радіти?
О Серафим!, у вас на небесах
Не плачуть матері і не вмирають діти,
Вам невідомий смерті страх.
Месія! що йому до нашої недолі?
Він пан землі, безсмертний божий син.
Мої сини в понурому Шеолі,
Не вернеться вже звідти ні один.
Ніхто їх звідти визволить не може, –
Важкий, холодний сон наліг на груди їм.
Ягве, страшний Ягве ! Таємний Елогім !
Адонаї-Шаддаї, грізний боже !
До тебе я за помстою вдаюсь,
Тобі я, тінь ображена, молюсь !
Ніхто не може літери змінити
Твоїх міцних одвічних установ,
Чотирнадцять колін заледве може змити
Пролитую безвинно людську кров, –
Дивись, тепер її пролито ціле море
Для того, щоб живим зоставсь один!
За кров дітей моїх, за материне горе
Нехай заплатить сей, Марії син!
Бо коли ні, то в день страшного суду
На Йосафатовій долині стану я
І перед зборищем мерців волати буду:
Себе суди, неправий судія!..

Поблід від жалю ясний Серафим

І тихо знявся мовчазний угору,
Закривши вид крилом сіяючим своїм.
Рахіль стояла посеред простору,
Неначе стовп могильний… Чорна мла
Тремтіла й никла під зорею Сходу,
Що ясне й тихе проміння лила,
Немов живущу і цілющу воду.
На зірку глянула з ненавистю Рахіль,
Блідії руки здійняла з грізьбою:
«Гори, проклята зірко! на сто миль
Марії й синові освічуй путь собою.
Маріє, радуйся! твій син, твоя любов,
Живий, у захисті, та прийде та година,
Даремне згине так твоя дитина,
Як сі мої нащадки. Кров за кров!»

І зникла тінь в підземному Шеолі,
А крик лунав ще довго в чистім полі
І невиразною луною долетів
До тихої вигнанниці – Марії.
І син її крізь сон зненацька затремтів.
А мати здійняла свій погляд, повний мрії,
До зірки, та зоря вже ледве променіла –
На сході заграва, мов кров’ю, червоніла.

На шлях я вийшла ра́нньою весно́ю
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху́ зо мною,
Того́ я щирим се́рденьком вітала:
„Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті“.

Я йду шляхо́м, пісні́ свої співаю;
Та не шукайте в них проро́чої нау́ки, —
Ні, голосу я гу́чного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжко́ї му́ки, —
Скажу я: „ра́зом плачмо, брате мій!“
З його плаче́м я спів зьєднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози — спільні.
Коли ж на довгому шляху́ прийде́ться
Мені почути співи гу́чні, ві́льні, —
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою́,
І пісні вільної жале́м не отрую.

Коли я по́гляд свій на небо зво́жу, —
Нови́х зіро́к на ньо́му не шукаю,
Я там брате́рство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вгля́діти бажаю, —
Тих три величні золоті зорі́,
Що людім сяють безліч літ в горі́…

Чі тілько те́рни на шляху знайду́,
Чі стрі́ну може де і квіт барви́стий?
Чі до мети́ я пе́вної дійду́,
Чі без пори́ скінчу́ той шлях терни́стий,
Бажаю та́к скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х

Х